Святовит 

Святовит (Світовид, Святовид, Свантевіт, Свєнтовіт), ім'я головного божества у західних слов'ян, зокрема у племені ранів. 4-гранний ідол Святовита з рогом тура в руці і з мечем збоку, що мав 4 обличчя, стояв у його святині в Арконі на острові Руяні (Рюґен). Подібний за описом ідол стояв у святилищі на горі Богит у Медоборах на території Галичини. Святилища Святовита є також і в інших західно-слов'янських країнах. 

Саксон Граматик, данський історик, так описує вигляд ідола у Арконі: 

"У самому храмі стояв великий, переважаючий ріст людський, кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях, з яких дві виходили з грудей і дві до хребта, але так, що з обох передніх і обох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник погоджувався зі звичаєм руян. У правій руці кумир тримав ріг з різних металів, що щороку звичайно наповнявся вином з рук жерця для гадання про родючість наступного року; ліва рука, якою кумир спирався на бік, уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів дерев і так мистецьки були з'єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна був розрізняти фуги. Ноги стояли нарівні з землею, їхній фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні видні були вузда та сідло кумира з іншими приналежностями. Спостерігача найбільше уражав меч величезної величини, піхви та черен якого, крім красивих різьблених форм, відрізнялися срібною обробкою" 

Культ Святовита як бога війни, сонця й вогню проіснував серед ранів до завоювання Руяну данцями 1168. 

За здогадом Нідерле, Святовит був місцевою формою західно-слов'янського Сварога і був спершу богом сонця, згодом війни. Святовита також пов'язують із Родом - творцем світу. У різних місцевостях образ Святовита включав у себе риси Рода, Перуна, Дажбога, або ж був інтеґральним для образів багатьох богів і навіть богинь. 

Зі Святовитом дослідники ідентифікували т. зв. Збруцького ідола, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 року у Збручі (див. Міфологія). 

Відповідно до «Слов'янської хроніки» Гельмольда (1167-1168 рр..) - Бог землі руянської, «ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях», який серед безлічі слов'янських божеств вважається головним: 

«Серед безлічі слов'янських божеств головним є Свентовіт (Zuantewith), бог землі Ранської, так як він - найпереконливіший у відповідях. Поруч з ним всіх інших вони як би напівбогами шанують. Тому на знак особливої поваги вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину - християнина, якого вкаже жереб. З усіх слов'янських земель надсилаються встановлені пожертви на жертвопринесення Свентовіту. З дивною повагою ставляться слов'яни до свого божества, бо вони не легко приносять клятви і не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожих навал...» 

В іншому місці Гельмольд знову вказує на існування верховного бога у слов'ян, але не вказує його імені: 

У слов'ян є багато різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же язичницьких звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх ідолів храмами, як, наприклад, ідол у Плуне, ім'я якому Подага; у інших божества населяють ліси і гаї, як Прове, бог Альденбурґськой землі, - вони не мають ніяких ідолів. Багатьох богів вони вирізають з двома, трьома і більше головами. Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують поля, ліси, прикрості і радості, вони визнають і єдиного бога, що панує над іншими в небесах, визнають, що він, всемогутній, піклується лише про справи небесних, вони [інші боги], підкоряючись йому, виконують покладені на них обов'язки, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, чим ближче він стоить до цього бога богів.Про виникнення культу Свентовита у руян Гельмольд висуває таку теорію. На його думку, саме Людовик II віддав частину землі руян монастирю св. Віта в Корвейе. Проповідники звернули народ руян у християнську віру й заклали на острові Рюген храм на честь мученика св. Віта. Але руяни відпали від віри і вигнали християн, і стали почитати св. Віта як язичницького бога, поставивши на честь його величезного ідола. «І з тих пір це помилка у руян настільки утвердилась, що Свентовіт, бог землі руянської, посів перше місце серед усіх божеств слов'янських, ясновельможний в перемогах, найпереконливіший у відповідях. Тому і в наш час не тільки вагрська земля, а й усі інші слов'янські землі посилали сюди щорічно приношення, шануючи його богом богів.» 

У чеському словнику Mater Verborum згаданий спочатку Suatouyt як Арес (лат. Ares, bellum), а потім Zwatovit пояснений як Марс. Пасаж, допущений в «Історії Каменської єпархії», XVII століття, при описі острова Рюген дав привід до ототожнення Святовита і Білобога.

Стрибог 

Стрибог, Стрибо, Стриба (Стривер) — бог вітру (вихору, бурі), точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути: лук і стріли. Князь Володимир поставив його ідола у Києві. У "Слові о Полку Ігоревім" мовиться: "Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря..." Не виключено, що Стрибог був також богом війни, руйнівником, що нищив дари Дажбога. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. 

Головні храми Стрибогу знаходились на морських островах, поблизу витоків рік, де часто зупинялись торгові кораблі (наприклад на острові Березань поблизу витоку Дніпра). До нього перед виходом у відкрите море підходили кораблі русів, та купці приносили Стрибогу багаті дари. 

За переказами, Стрибог народився на початку часів з подиху бога Рода. Разом зі Сварогом та Сварожичами переміг Чорного Змія. Він допомагав Перуну в його боротьбі зі Скіпером-звірем, а Хорсу — в боротьбі з Місяцем.

Триглав 

Тригла́в — божество слов'ян, а точніше божественний принцип триєдності світу. Він є чи не найменш досліджений з усіх слов'янських божеств. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші зображення Триглава, їх вік п'ять тисяч років, були знайдені в долині ріки Інду і в ведійській релігії звалися — Трімурті. Це була чоловіча постать з трьома обличчями і рогами. 

Слов'яни в образі Триглава бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею. Побутує думка, що християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва, адже це вірування є набагато старше від християнської догматики і за яке сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 році. 

Давній хронікар Еббон про значення Триглава писав: він має три голови, «бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля». 

Троїсту природу Триглава ще іноді пояснюють через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння — покійні Предки (Нава), стовбур — живі люди (Ява), крона з гілками й листям — світ Богів (Права). 

Деякі дослідники пов'язують ще Триглава з божеством Трояном, що фігурує серед слов'янських богів.

Хорс 

Хорс — сонячне божество давньоруського язичницького пантеону. Його кумир (ідол) стояв у Києві біля палацу князя Володимира — у «Повісти временних літ» під 980 у списку богів, яким Володимир велів встановити ідоли, Хорс другим відразу ж за Перуном і перед Дажбогом. Обидва ці божества — і Хорс, і Дажбог, носячи солярний характер. При цьому Хорс з Дажбогом у списку пантеону Володимира навіть не розділені союзом «і», що дає деяким дослідникам підставу ототожнювати ці божества. Просто Дажбог — це слов'янське ім'я, а Хорс — іранське за походженням. 

Хорса згадують серед головних божеств: «…Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на боги обратіша», «вірують в Перуна і в Хорса…», «Слово о тім, яко погани суще язици кланялися ідолам, мнящі боги многі, Перуна і Хорса». Хорс часто фігурує поряд з Перуном. Вони обидва вважались небесними божествами. 

Згадується Хорс як в літописах княжих часів, так і в творах доби християнства. Про нього згадується в «Слові о полку Ігореві»: князь Всеслав Полоцький «людям суд чинив, князям гряди рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва в Тмутаракань до півнів добігав, великому Хорсові вовком дорогу перебігав» (див. Вовкулак); в апокрифі «Хожденіє Богородиці по муках», «Слові Христолюбця», у «Бесіді трьох святителів», «Легенді про доньку Шана» подніпровських болгар. 

Одночасно згадки про Хорса дослідники зустрічають поряд із Дажбогом — автентичним слов'янським божеством, що мало б пояснити значення їхніх функцій. У цій же парі богів Хорсу відведено роль «місяця» (персонаж наділений здатністю до перевтілень і метаморфоз, що перегукується з поширеними легендами про магічну силу «перевертнів», вовкулаків), а Дажбогові — «сонця». 

Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог — одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має слов'янське, тобто місцеве походження, а Хорс — тюркське. Цю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб зав'язати тісніші взаємини з сусідами. Існує думка, що Хорсприйшов до нас зі Сходу, завдяки давньоіранським або сарматським чи тюркським впливам. Хорсові поклонялось плем'я торків, що зазнали впливу іраномовних аланів та скіфів. Давні перси словом «Xurset» називали божество сяючого сонця. А «хорасан» — це місце, де сходить Сонце (Хорс/Хоршид; «хоршид» у теперішній персидській мові і досі має значення «сонце».). Як приклад можна навести свідчення «Бесіди трьох святителів», в якому мовиться про еллінського старця Перуна та Хорса-жидовина: «Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин». Деякі історики пояснюють незрозуміле асоціювання Хорса із юдеями так: купці-юдеї, які прибували в Київ з Хазарського каганату були зазвичай вихідцями із країн з глибоким давньо-іранським культурним корінням, тож перекази про Хорса могли бути почутими саме від них. Зокрема Іван Огієнко з цього приводу писав: «Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, — може, пов'язаний з половцями». 

Спершу Хорса вважали сонячним богом, але потім деяки вчені стали схилятись до того, що це місячний бог, оскільки він пов'язаний з ніччю; так і Всеслав, що посеред ночі рискав вовком перед Хорсом, в міфології асоціюється з місяцем.

Мокош 

Мокош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів. 

Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та пов'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша — покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено. 

У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія. 

У пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

Перун 

Перу́н — божество у давньоруській язичницької міфології, покровитель князя і дружини, ймовірно, бог війни. Також, судячи з лінгвістичних даних, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки. 

Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що у руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. У договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 р.), Ігорем (945 р.) 

Давні слов'яни вірили, що грім— то його мова, а блискавка— погляд, також вони сприймали грім і блискавку, як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очищувальною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином, бог грому, що дає родючість, став також і покровителем шлюбів. 

Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку— до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна. 

Щовесни Перуну обирали «наречену» — Додолу. 

Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний у своїх записках відзначив, що руси у часі походу на Царгород приносили під великим дубом у жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. 

Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміли­вець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим. 

Тварина Перуна — кабан. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'янілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами. 

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл.

Лада 

Лада — богиня кохання й шлюбу, мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині - це її уособлення та прояви. 

Лада - Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. 

Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові. 

У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)- початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита. 

У Лади двійко дітей: Леля, чарівна Богиня кохання, та Полель, Бог світлого дня. Прояв Лади, Жива, - живителька та подателька благ. 

Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду - Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць - від 25 травня до 25 червня. 

В пожертву Ладі приносили: млинці, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд. Чоловіча пара Лади - Ладо (Дід Ладо) згадується у Велесовій Книзі як Бог.